Людина все одно отримує те, чого вона бажає бо це і є людина.
Позасвідоме життя стає реальністю в будь-якому випадку.
Якщо ти в душі покинута дитина, ти будеш в реальності втілювати цей образ у вигляді емоційно холодної (бо дитина страждає), навʼязливої (бо дитина потребує турботи),
безвідповідальної для потреб інших людей (бо треба бути гіперопікаючою мамою для своєї внутрішньої дитини) людини, яка не може реалізувати себе (бо піклується про дитину).
Нереалізованість буде як би натякати на справжнє поневолення тієї внутрішньої дитини у вʼязниці гіперопіки, на її самопочуття,
Думаю, що «дитину» можна розглядати, як метафору. Наприклад, якщо нема дітей, то це може бути та справа, якою людина все життя «горіла» і розвивалась в цьому.
Дитина потребує іншу людину для того щоб самій говорити, дитині потрібно щоб її слухали, розуміли, бачили, цінували і ні в якому разі не аналізували або критикували те, що вона скаже.
Доросла людина говорить не до інших, а до самої себе, чуючи і розуміючи сам себе.
Як націоналістка я можу підтримати хейт людей, які висловлюють невдоволення щодо дітей і їх поведінки чи жартують про це. Як людина, яка любить тишину і отримує фізичний дискомфорт від голосних дітей - ні. Постійний когнітивний дисонанс
Для чого одна людина потрібна іншій людині?
Для того аби піклуватися про цю людину, робити її життя нормальним, для того, щоб мати змогу дарувати радість, для того щоб присвятити себе служінню для блага спільноти, своїй дитині, сімʼї чи якійсь вищій цілі.
Без очікування нагороди.
Бо якщо ви робите
Як називається період коли ти, котра "не хочу дітей в цьому житті" починаєш все частіше думати про них в контексті відносин з певною людиною? Дивлюся на малу сестру і уявляю що вона наша дитина...
Наче ніколи й не було. У мене зараз чудова родина. Іноді важко пояснити дитині де бабуся. Але я не хочу щоб вони навіть знайомились. Знаю, що мама досі пиячить і повністю занепастила своє життя. За ці роки перестало навіть накатувать відчуття образи чи шось таке. Просто людина померла для мене.
Наші діти- не наші діти,- це діти ЖИТТЯ, вони просто проходять через батьків, як ми пройшли через наших батьків і їх треба відпускати. Я, особисто, думаю, що неправильно дітей заставляти піклуватися про себе.
Як стати самій собі і матірʼю, і батьком? Як навчитися дбати про свою внутрішню дитину? Як прислухатися до власних потреб? Як захистити себе серед жорстоких людей?
Це не тільки про військових, це просто за людський егоїзм.
Кожен хоче врятувати своїх близьких. Для батьків життя їхньої дитини найважливіше в житті.тому навіть в найважчих випадках намагаються врятувати.
Я в мене нема дітей щоб я мала права судити таких людей.
Дійсно є окремі кімнати для дорослих з дитиною. Правда у нас таке рідко бачу(
У інших випадках, напевно, варто зважати на стать дитини, а не дорослого.
Це суто мої роздуми, як людини без дітей
Те, якою людина може бути жорстокою до самої себе не можна навіть порівняти із її показушною жорстокістю до інших, що є по суті демонстрацією того, наскільки сильно людині все одно на саму себе.
От аж настільки.
Людина знущається зі своєї внутрішньої дитини найболючішими методами аби тільки не
Я розумію, що іноді люди щось таке кажуть типу "з турботою" чи коли вважають, що я потребую їхньої допомрги чи поради, але ні.. мене таке бісить. Типу ну от нащо? Я не маленька дитина, можу за себе відповідать. Нащо люди так себе поводять? (Найчастіше старші від мене). В мене ж не однієї так?
Бісить, коли одягаю щось полегше, не з довгим рукавом, коли надворі теплішає, бо мені дуже жарко може буть в світері чи світшоті, я дуже пітнію від цього, а мене починають діставать з усіх боків типу: "Тобі не холодно?? Ти шо! Замерзнеш!". В усіх теплообмін різний, нашо з цим лізти? 😒